Реферат: Петро Калнишевський - постать овіяна легендами
П Л А Н
1. Вступ.
2. Петро Калнишевський – постать овіяна легендами.
3. Як Петро Калнишевський потрапив на Січ.
4. Відносини кошового з російським урядом, імператрицею Катериною ІІ.
5. Ув’язнення Калнишевського та його перебування у Соловецькому монастирі.
6. Дарунки кошового Петра Калнишевського.
7. Доля Калнишевського – таємниця для всіх, за винятком царського двору.
8. Висновок.
9. Список використаної літератури.
Гетьманьський період ми ми виділяємо осібно, бо обставини історичні
складаються так, що Україна у цю добу стає більш-менш незалежною, власть
гетьманська стає самостійніша; до України звертаються чужоземни володарі та
чужоземні держави, як до рівні, і народ Український, хоч і перебуває тяжке
лихоліття через безнастанні войовничі наскоки, походи та бойовища, котрі не
давали ходити коло хліборобства і тим нищили людей, та не про те була й думка
у ті криваві часи. Народ, котрий шукає волі, домагається, щоб коли не собі,
то хоч дітям цого легче стало жити, забуває за що-денні потреби і живе тільки
надією на кращу долю. Для того, щоб добитися такого самостійного вільного,
кращого життя, потрібні були великі люде, котрі здужали б зректися самі себе,
змогли б забути усе задля добра свойому рідному краєві. Та, на превеликий
жаль, під той час, під ту годину, таких людей не трапилось у нас, а ті, що
орудовали у ту добу, більш шукали своєї власної вигоди, а за своїх менших
братів-поспільство мало гадали, мало пеклувалися, або й зовсім не дбали.
Однією видатною людиною в той час коли Україна вибилася була на волю, був
кошовий атаман Петро Калнишевський.
(Останній кошовий Петро Калнишевський)
Петро Калнишевський... Ця постать овіяна легендами... При в'їзді до
древнього міста Ромни перед очима постає монумент на Покровській горі. Цей
пам'ятник останньому кошовому отаману Запорозької Січі Петру Калнишевському
спорудили його земляки влітку 1990 р., готуючись до 300-річчя від дня
народження «козацького батька». Встановлено його на місці, де
знаходилася до 1908 р. Покровська церква, збудована на кошти останнього
кошового і освячена 1770 р. Тривалий час його ім'я було оповите таємницею. Хто
він — борець чи жертва, царський сановник, котрий впав у немилість, чи мученик
за кращу долю України? Чому світова громадськість схиляє голови перед
легендарним лицарем?
Переважна більшість дослідників, згадуючи про Петра Калнишев-ського,
безпідставно стверджує, що походить він з козацької старшини, з української
шляхти. Те, що згодом він став дуже багатим козаком, дворянином — безперечно,
але про соціальне становище його пращурів даних не збереглося. Воно й не
дивно, якщо врахувати, що масове заселення Посулля на Роменщині почалося
лише після мирної постанови 1618 р. між Московщиною і Польщею.
1624 р. на березі р. Сули осіло 100 дворів переселенців з Правобережної
України, і це поселення стало називатися слобода Пустовійтівка. В той же час
неподалік, в іншому місці, на березі р. Сули осіло 50 дворів і заснували вони
слободу Війтівку. Натоді в Роменському острожку було 300 дворів. Через кілька
років Пустовійтівку та інші слободи спалили московські ратні люди під
проводом карачаєвця І. Буцнєва, послані путивльським воєводою, князем
Московської держави С. Прозоровським, а їхніх жителів вигнали з цих земель,
та згодом вони знову повернулися й поселилися на старому місці, про що
доносив у Москву путивльський гонець О. Циплаков у червні 1628 р.
23 червня 1628 р. князь С. Прозоровський та А. Толбузін писали у листі: «2
червня посилали вони для зсилки литовців карачаєвця І. Буцнєва, а з ним...
дітей боярських і отаманів, і козаків по государевому указу 1000 чоловік. 1
червня в 12-й день І. Буцнєв і голови, що повернулися до Путивля, сказали, що
вони на річці Сулі з 4-х слобід — Волкової, Охмилової, Пустовійтівки й
Війтівки людей побили, а двори і ввесь завод спалили. А у Волковій було 40
дворів, у Пусто-війтівці — 100, а у Війтівці — 50, а в Охмиловій — 10, а всього
200 дворів» (Волкова — сучасне село Вовкавці, Охмилова — село Хмелів). Це
було прикордоння, на ці землі претендували і Москва, і Варшава. Лише після
польсько-московської війни 1632—1634 рр., у якій Московщина зазнала поразки, та
тривалих переговорів про лінію кордону було встановлено 1638 р. так звану «
Путивльську межу» — Пустовійтівка та інші ближні слободи й поселення
остаточно ввійшли до Польщі й були офіційно включені до складу Речі Посполитої.
Ось тут, на тривожному прикордонні, і народився 1691 р. майбутній кошовий отаман
Запорозької Січі Петро Іванович Калнишевський. Він був найстаршим
сином, але не єдиним. Як встановив краєзнавець Ф. І. Сахно, 1771 р. священиком
Миколаївської церкви в містечку Смілому був брат Петра Калнишевського,
Калнишевський Семен Іванович—на цьому «приході аж до своєї смерті 1796 р
.». Пустовійтівка тоді належала смілянському сотнику В. Громеці, товаришеві
Петра Калнишевського. За переписом 1767 р. у Смілянській сотні значиться і
козак Панас Калнишевський, котрий підписав переписну відомість разом із
сотником.
Як Петро Калнишевський потрапив на Січ? Про це розповідає легенда, записана вже
1969 р. в селі Пустовійтівка. Восьмирічний Петрик, син козацької вдови Агафії,
пас худобу за селом, коли побачив невеличкий кінний загін запорожців. Дехто з
них смалив люльки. До одного з них звернувся хлопчак з проханням дати і йому
спробувати козацької люльки. Це розважило запорожців, вони зупинилися й
почастували пастушка «носогрійкою».
— А куди ж ви йдете? — той до них.
— На Січ, хлопче!
— Так візьміть же й мене з собою!
— Ну, коли ти вже й люльку козацьку смалиш, то сідай ззаду,—
дозволив сотник, той, що «носогрійку» йому позичив.— Ти, видать,
хлопець бідовий, будеш мені джурою.
Петрика двічі просити не довелося — він відразу вихопився на коня.
— А батько ж що скаже?—спитав сотник.
— А нема в мене батька,— похнюпився Петрусь.— Загинув.
— Ну то будеш мені й за сина.
І подалися вони туди, де «Луг — батько, а Січ — мати», і побрела череда
в село сама, вже без пастуха...
1760 р. сімдесятирічний Петро Калнишевський був «військовим суддею
Війська Запорозького низового». Це була за своєю владою і авторитетом
друга особа після кошового, його заступник, кажучи сучасною мовою. За сімдесят
років бурхливого, сповненого небезпек козацького життя, Петро Калнишевський
набув неабиякого військового й політичного досвіду, став видатним політиком і
воєначальником свого часу, пройшовши довгий шлях від козацького джури,
молодика, до кошового отамана, «батька» синів «плодовитої
матки козацької». «Петро Калнишевський, отаман Кошовий війська
Запорозького з отаманною із всім старшим і меншим товариством»,— таким
титулом підписував він документи, листи і укази січові. Його заслуги,
авторитет згодом мусила визнати й цариця, котра 1770 р. оголосила подяку
війську Запорозькому за доблесть у російсько-турецькій війні, а самого
кошового Калнишевського нагородила золотою медаллю з діамантами, найвищою
відзнакою імперії—орденом Андрія Первозванного. 1773 р. йому було присвоєно
військове звання російської армії «генерал-лейтенант».
Саме з цією медаллю на грудях зображений Петро Калнишевський на іконі Січової
Покровської церкви. Ця ікона намальована не раніше 1770р.—тобто вже після
того, як Калнишевського було нагороджено медаллю, що дає можливість більш-менш
точно датувати цей шедевр українського іконопису. Це чи не єдине прижиттєве
зображення Петра Калнишевського, що збереглося до наших днів. На цій «
Покрові» ми бачимо літнього, сивого, дещо бульбоносого чоловіка з козацьким
чубом — «оселедцем»; середнього на зріст. Він у червоних шароварах і
кунтуші, темно-синій свиті, підперезаній розшитим золотом широким поясом, з
великою медаллю на грудях і традиційною шаблею на лівому боці. Очі Петра
Калнишевського зведені догори, до діви Марії, він молиться, про що свідчить
напис, звернений до Божої Матері. Всі зображення козаків на цій іконі дуже
індивідуальні, я б сказав, портрети (а їх на цій «Покрові» шестеро
зображено). Розміри цієї дерев'яної ікони 49Х32,5 (см), написана вона темперою,
олією.
Вперше кошовим отаманом Петро Калнишевський став 1762 р. і займав цю посаду
менше року. У вересні 1762 р. Калниш разом з військовим писарем, січовим І.
Глобою, зустрічався в Москві з царицею Катериною II. Тоді ще І. Глоба 9
вересня під час коронування цариці виголосив блискучу промову, яка дуже їй
сподобалася. Мабуть, тоді Петро Калнишевський не дуже зацікавив царицю, бо з
посади кошового отамана його усунули. 1753 і 1756 рр. царський уряд скасував
вибори на Січі й відтоді кошового та інших керівних осіб обирали, як правило,
не на загальновійськових радах, як раніше, а на обмежених кількісно й якісно
сходках старшини, де здебільшого затверджувалися рекомендовані царицею та її
представниками кандидатури. Але ці царські закони козацтво дуже часто
ігнорувало, обираючи найдостойніших і найавторитетніших. Одним з таких обранців
козацької громади й був Петро Калнишевський, котрий у січні 1765 р. всупереч
царській волі знову став кошовим отаманом. Про це свідчить «Справа про
самовільне обрання козаками отамана Коша Запорозької Січі Калнишевського
». Розпочата 12 лютого і закінчена 16 березня 1765 р.— більше місяця спеціальна
слідча комісія з Петербурга розслідувала цей вияв «зухвалої непокори і
свавілля» запорожців. Та, з огляду на майбутню війну з Туреччиною
(царська Росія тоді пробивалася до Чорного моря), в якій українському козацтву
відводилася чи не вирішальна роль, цариця Катерина II примирилася з
самовільним обранням Петра Калнишевського кошовим, і змінила (на якийсь час)
гнів на милість, визнала його на цій посаді, враховуючи великий авторитет серед
козацтва. Так Петро Калниш став кошовим вдруге й остаточно — аж до зруйнування
Січі, тобто на десять років підряд, «чого зроду-віку не бувало».
На кінець свого існування Запорожжя опинилося у вкрай складному становищі:
його землі постійно захоплювали російські вельможі та поміщики, їх роздавали
іноземним колоністам, що спричинили безперервні прикордонні суперечки і
сутички. Непевність, тривожність свого становища зрозуміла й військова маса,
козацтво — це й було однією з причин незвичайного для Запорожжя багаторічного
отаманства Калнишевського. Незважаючи на майже безперервні бойові дії, він
не тільки захищав кордони запорозької території, а й всіляко прагнув
якнайшвидше заселити її великі безлюдні простори, сприяв переселенню селян з
України на вольні землі.
Всі запорозькі володіння або «вольності» займали величезну територію,
яка в 1770-х роках складалася з самої Січі, восьми паланок, де було 45 сіл і
1600 хуторів-зимівників. Та особливо дбав про заселення цих просторів П.
Калнишевський, створюючи «економічну базу козацької республіки». Не
випадково ж саме тоді народилася приказка:
«Як був кошовим Лантух, то не було хліба й для мух, а як став кошовим
Калниш, то лежав на столі цілий книш». Завдяки його турботам у дикому
степу виростали нові села—так, зокрема, виникло й село Петриківка на
Дніпропетровщині, назване на честь кошового. Він намагався вести самостійну
політику, в міру можливості уникаючи конфронтації з царизмом.
Отож не можна погодитися з твердженням багатьох дослідників, що Калнишевський «
вірою і правдою служив цариці та російському уряду»: стосунки між
обома сторонами були далеко не безхмарними та однозначними. Так, у січні 1767
р. полковий старшина Павло Савицький написав цариці в Петербург донос про те,
що Петро Калнишевський разом з військовим писарем І. Глобою і військовим
осавулом П. Головатим вирішили: якщо найближчим часом прикордонні суперечки
між Кошем і Росією не розв'яжуться на користь Січі, то вони виберуть у війську
з двадцять чоловіків добрих і пошлють до турецького імператора з проханням
прийняти їх під турецьку протекцію. У своїй праці «В'язні Соловецького
монастиря» професор, доктор історичних наук Г. Г. Фруменков писав, що
наскільки дозволяють судити матеріали, уряд не дав ходу цьому документу. Він
вважав його наклепницьким і не сумнівався у відданості кошового. «Ми
ніколи найменшого сумніву мати не могли про вашу з усім військом до нас
вірність»,—писала Катерина II Калнишевському 19 грудня 1768 р. Тому
доносу Савицького не було дано ходу. Кошового ніколи не звинувачували у
державній зраді. Він так і помер, не знаючи про донос Савицького; цей папір
здали до архіву як несправедливий, вклавши до течки, куди підшили розпорядження
1801 р. про «надання Калнишевському свободи». Далі спробуємо довести
хибність цієї версії.
Поки що ж питання стає так: а чи справді донос Савицького не мав підстав? У «
Маніфесті» Катерини II від 3 серпня 1775 р. про зруйнування Запорозької
Січі, серед переліку багатьох царських «звинувачень», прямо вказано: «
Не для чего равным образом и того скрывать, что при самом начале последней с
Портою Оттоманскою войны, многие из Запорожских козаков умышляли, забыв страх
Божий и должную нам и Отечеству верность, передаться на неприятельскую сторону,
каки в самом деле ни известия войскам нашим не подали они о приближении к
границам тогдашняго крымского хана...». Отже, як бачимо, підозра таки
була; вона згодом, через кілька років, переросла в пряме звинувачення.
У цьому ж царському указі запорожцям ставлять на карб, що «заводя
собственное хлебопашество, разторгали ониж тем самое основание зависимости их
от Престола Нашего...».
Кримський хан Крим-Гірей теж прагнув залучити на свій бік козаків, і є
свідчення про постійні таємні зв'язки його з Кошем. Так, у жовтні 1768 р.
Крим-Гірей надсилає кошовому Калнишевському грамоту з пропозицією повернути
Запорожжю купців, козаків, чумаків, яких захопили в ясир татари. Крим-Гірей
виявився людиною слова — незабаром він і справді звільнив полонених, без
будь-яких попередніх умов. Лише після того, як вони повернулися з Криму в
Україну, Кіш Запорозький інформував про цей факт царського намісника,
київського генерал-губернатора Ф. Войєкова і Катерину II. Мабуть, це й стало
причиною написання процитованого листа Катерини до Калниша. Отже, маємо доказ
прямих дипломатичних таємних зв'язків між Січчю і Кримом — васалом
Туреччини, з якими тоді царська Росія перебувала в стані війни. Це не
заважало запорозькому війську на чолі з Калнишевським доблесно воювати на
боці Росії.
Звичайно, царицю з її колонізаторською політикою обурювала незалежність Коша
Запорозького, але доводилося миритися й дивитися на це крізь пальці, щоб не
ризикувати втратою надто вирішального союзника. Петро Калнишевський як
справжній патріот України, не міг не розуміти, яка доля чекала його народ,
прикутий до колісниці царської Росії.
Знищити український народ як націю—було метою Катерини II. «Приєднані
країни непристойно називали чужоземними і поводитися з ними на такій підставі є
більше, ніж помилка, ці провінції належить найлегшим способом привести до того,
щоб вони обрусіли й перестали дивитися, як вовк до лісу»,—писала
Катерина II в настанові генерал-губернатору князю Вяземському.
«...Тут ми маємо справу з неприкритим насильницьким завоюванням чужої
території, з простим грабунком»,— так охарактеризував цю політику
російського царату Ф. Енгельс. Якщо зробити екскурс в історію, то
переконаємося, що Катерина II відверто, послідовно (й успішно—на жаль)
проводила, політику колонізації і русифікації України, розпочату відразу після
1654 р.
Ще не встигли висохнути підписи на Переяславській угоді 1654 р. про союз України
з Росією, як того ж року П. Тетеря пише цареві Олексію холуйського листа, в
якому циганить у нього грамоту на містечко «Сміле з околицями з підданими
в ньому будучими і зі всіма землями... і зі всіма належними полями, лісами,
уходами та озерами... І щоб бути вільним над своїми підданими...». Цар
дав йому таку грамоту, але смі-ляни, довідавшись про це, ледь не вбили самого
Тетерю і вигнали його разом з російським посольством з містечка. Російські
війська вже тоді зробили спробу окупувати Україну. Та 28 червня 1659 р. вони
були розгромлені під Конотопом українськими козаками. Коли звістка про їх
розгром дійшла до Москви, то цар з переляку велів готувати столицю до оборони,
наказав усьому люду виходити на фортифікаційні роботи, сам брав у них участь—і
готувався до відїзду в Ярославль, остерігаючись, що Москву штурмуватимуть
українсько-козацькі війська. Та, згодом, оговтавшись, цар і його «апарат» вміло
використали особисті амбіції та міжусобні чвари української старшини й
оволоділи ситуацією, нацьковуючи їх поміж собою. Звідтоді й почалася гризня за
гетьманську булаву, царську милість, маєтності,— за все ж розплачувався наш
народ. Вже в жовтні 1665 р. колишній джура Богдана Хмельницького гетьман І.
Брюховецький передав Україну у володіння російського монарха і погодився на
присутність гарнізонів царських військ в українських містах під командуванням
воєвод, а за це його нагородили дружиною, дочкою московського боярина
Дарією—далекою родичкою царя.
За порадою придворних, Брюховецький як новоспечений родич царя, пише йому
«чолобитну» з проханням надати відповідне звання, і стає «московським
боярином». Він був одним з перших, але не останнім лакузою.
Згодом, вже у XVIII ст., російська імператриця Анна Іоанівна видала вельми
цікавий секретний указ «Про шлюби малоросів». «Щоби цей
малоросійський народ охоту мав своячитися і до свойства вступати з нашим,
великоруським народом ... того повеліваємо вам, щоби ви секретно трудились; і
українців від свойства з іншими закордонними жителями відводили, а заохочували
