Курсовая: Махно и Украина

перенесенням в Україну дії декрету РНК РРФСР від 11.01.1919 р. про

продрозверстку. Ця еко­номічна диктатура створила умови формування стійкої

соціальної бази в особі селянина для процесу створення Н. Махном “братського

селянського об'єднання”.

В економічній політиці “Гуляйпольської республіки” на перше місце виходили

економічні інтереси селянства, збере­ження вільного ринку. Ця мета була

ідеологічно обгрунтована і закріплена на І районному з'їзді фронтовиків-

повстанців, який відкрився 23.01,1919 р. в с. Велика Михайлівка [6, 121]. А

соціальне-економічна програма була остаточно закріплена на ІІ з'їзді

повстанців Гуляйпільського району: не дозволити про­ведення продовольчої

диктатури радянської влади, за економ­ічну свободу селянства. Однак,

закликаючи до вільних економічних стосунків, Н.Махно дозволяв дії, які

дезорганізовували ринок і в першу чергу його артерію - транспорт. Так,

інспектор-контролер 3-і Української армії Яків Сельцовський доповідав:

“бригада Махно на станции Пологи 30 марта захватила 50 вагонов с сахаром, 13

апреля - на станции Стульнево - 7 вагонов с мукой, 15 вагонов фуража...”

Всього за весну 1919 року військами Н.Махна було реквізовано таким чином 90

вагонів [6,149]. Пограбування також здійснювали­ся щодо ешелонів з

продовольством та пальним для Донбасу га центральної Росії. Таким чином.

Махно непрямо створював умови формування закритого, відокремленого ринку для

захисту від продрозверстки. Територія також відокремлювалась владою та

впливом Н.Махна.

Підтвердженням програмної мети Н.Махна - ліквідації продрозверстки, свідчить

пункт другий наказу № 1 за листо­пад 1919 р.: “Врагами трудового народа

являются также те, хто охраняет буржуазную несправедливость порабощения, то

есть советские комиссары, члены карательных отрядов, чрезвычайные комиссары,

разъезжающие по городам и селам и истязающие трудовой народ, не желающий

подчиниться их продоволственной диктатуре [6, 219]. Виходячи з цього, в сфері

аграрної політики була запропонована така програма:

– відміна податків з селянства до державного бюджету;

– відміна Декрету про націоналізацію землі з поверненням Ї до селянина і

заборона купівлі-продажу.

Результатом цієї політики став той факт, що згідно з планів РНК для України з

продрозверстки на 1919 рік замість 70 млн. пудів хліба було зібрано лише 10,5

млн. пудів.

Між тим, захищаючи інтереси селянства, Н.Махно зовсім не намагався з'ясувати

проблеми промисловості. Так, у зверненні до залізничників від 15.10.1919 р.

Н.Махно пропонував робітникам самоорганізовуватися і вести господарчу

діяльність за принципом селянських комун. А на Олександрійському повітовому

з'їзді 28.10.1919 р. накинувся з різкою критикою на адресу робітників та

службовців. Свідок згадує це так: “Речь Махно заключала в себе почти

площадную брань по адресу рабочих. как политических шарлатанов, паразитов й

тунеядцев, друзей Деникина” [6, 250]. Цей факт ще раз і свідчить про

відокремлення Н.Махна від реалій економічних відносин індустріального

суспільства. Відкидання держави як економічної самоорганізації суспільства

створювало економічний хаос у промисловості.

Грошові відносини на території, що контролювалися Н.Махном, також мали свої

особливості. Так, в Україні на 1919 рік в бігу були 342 грошові знаки.

Найбільш розповсюдженими були радянські грошові знаки, донські гроші,

українські карбованці. Н.Махно практикував такі форми фінансових відносин як

накладення контрибуції на жителів населеного пункту а потім необмежена

роздача грошей людям згідно їхнього соціального та громадського становища.

Найбільшим попитом на махновській території користувалися донські гроші, тому

що вони конвертовалися з валютами антантівських країв. Оригінальні гроші були

випущені махновською Реввійскрадою. На титульній стороні грошових знаків було

надруко­вано: “Авархия - мать порядка”, а на звороті - хуліганський вірш [6,

262].

На початок 1930 року офіційна економічна ідеологія Н.Махна потерпіла зміни.

Була висунута теза “революційного зв'яз­ку між селянством та міськими

робітниками з метою безпосереднього продовольчого обміну з допомогою

коопера­тивів і спілок взаємодопомоги” [7, 56]. З ліквідацією мах­новського

руху як політичної та військової сили та його ватажка як лідера махновців

“Гуляйпольський” економічний експеримент остаточно зійшов з історичної арени.

Таким чином, для економічного життя регіонів України, які підпали під

політичний вплив Н.Махна, були характерні такі раси:

– відмова від державного механізму, як регулятора економ­ічних відносин у

суспільстві;

– протирічива мета - досягнення вільного селянського ринку ї відмова від

податкової системи. На практиці використовува­лися реквізиції на користь

армії;

– втручання в грошові відносини, ігноруючи об'єктивність економічних

законів грошового обігу.

– намагання утворити економічно автаркну селянську спільноту.

Розділ 3. Українське питання в ідеології махновського руху

Для світогляду Н. Махна було характерним розуміння невід'ємності явищ

“держави” і “капіталізму”. Вважалося, що вони не можуть існувати поодинці.

Різниця форм політичного режиму принципового значення не мала. Якщо метою

прого­лошується побудова “держави”, значить разом з нею побу­дується і

“капіталізм”. Набуваючи різноманітних форм, він у будь-якому випадку збереже

свою сутність - експлуатацію людини на користь іншого, окремого капіталіста

чи держави взагалі. В цьому контексті всі соціалістичні заклики УНР

вва­жались Н. Махно обманом народних мас, можливо несвідомим, але обманом.

Нерішучість київського уряду в задоволенні се­лянський вимог, які Н.Махно

вважав антикапіталістичними, певною мірою стверджували цю думку. Але

головним, що обу­рило махновців, стали спроби УНР опертись на іноземну

Військову підтримку. Брестську угоду Н.Махно вважав зрадою як революції, так

і всього українського народу, якому понов­лення обмеженої окупаційним режимом

української влади обійшлося жорстоким визиском економічних ресурсів.

По­дальші спроби Директорії укласти угоди з Антантою і Польщею трактувалися

аналогічно. Впевненість, що саме політика Цен­тральної Ради призвела до

загибелі результатів махновських починань в 1917-1918 рр. творила серйозну

перешкоду в сто­сунках махновців з петлюрівцями, аж до того часу, поки

Н.Махно не дійшов висновку про існування для “вільного повстанства” ще

більшої небезпеки у вигляді російських політичних ре­жимів. Під час боротьби

з денікінцями і більшовиками в 1919-1921 рр. антагонізм між українським

анархізмом та націоналізмом іноді поступався місцем нейтралітету і

тимчасо­вим альянсам.

Український характер махновського руху доводить комплекс прояви його

національної самобутності, їх ядром є тра­диції української військовості,

такі як ідея загальної рівності та демократизму, на основі яких організаційно

будувались по­встанські загони. Про національну специфіку руху говорить також

використання повстанцями традиційної української військової термінології.

Наприклад, використання титулу “Бать­ко”, що став невід'ємною частиною

ідентифікування повстансь­ких командирів.

“Батько” - вища форма титулування отамана, коли він окрім чисто командних

функцій ставав ще й вихователем своїх підлеглих. В цьому вбачають наслідок

впливу поняття роду на традицію української військовості [5]. До того ж, з

самого початку повстання Н.Махно був не просто “Батьком”. 1 жовтня 1918 р.

перед боєм за с. Дібрівку 30 повстанців, з подачі Ф.Щуся проголосили Н.Махна

“Батьком”, але не про­сто їхнього загону, а усього майбутнього повстанства. В

разі невдачі всі вони розраховували полягти в бою, чим і було викликане таке

подібне самозванство. Але фортуна була прихильна до них, і після перемоги

Н.Махна, на загальному сході дібрівських селян за участю делегатів від

сусідніх сіл, було одноголосно затверджено “батьком всього революційного

по­встанства України".

Махновська ідеологія визнавала існування української надії і користувалася

термінами “Україна” та “українці”, прихиль­но ставились до впровадження

шкільного навчання “мате­ринською” мовою. Навіть махновська російськомовна

преса часто друкувала матеріали на теми української історії та літе­ратури.

Починаючи з 1919 р. махновці самоідентифікували себе як українців. Це

відбилося у назві їх військової органі­зації ~ Революційна повстанська армія

України. В ідеології руху існувала специфічна ідея української самостійності.

Про­понувалась інакша форма реалізації народного суверенітету. Н.Махно стояв

на позиціях самовизначення України як окре­мого економічного організму,

розташованого на певній гео­графічній території, на відміну від підходу до

України як до географічної території, населеної людьми переважно украї­нської

національності.

Події 1918-1921 рр. трактувалися Н.Махно не інакше як “Українська революція”

[5]. Це процес, під час якого “російсь­ка революція на Україні” перетворилася

на революцію “Ук­раїнську”. Восени 1919 р. було створено махновську

україномовну пресу у вигляді газет “Шлях до Волі” (Катери­нослав) та

“Анархіст-Повстанець” (Полтава).

Національний склад махновців відомий виключно з книг російських анархістів

П.Аріздшова [3] та В.Воліна [10]. І хоча перевірка наведених даних сьогодні

практично неможлива, не­має належних підстав сумніватися в їх достовірності.

Анархі­сти виступали прихильниками денаціоналізації руху. Отже, РПАУ/м/ на

90% складалися з українців і на 6-7% з росіян.

І.Мазепа писав, що якщо історики “захочуть”, то “знайдуть у махновському русі

немало рис, типових для ваших давніх запорожців”.

Вирішення подібних проблем справді важка справа, головне через невизначеність

критерію та методу, що мають пов'язати собою явища різних історичних епох,

небезпеку модернізму, низький авторитет в науковому середовищі суб'єктивних

факторів.

Свідчення очевидців, хоч трохи знайомих з українською історією, на диво

однозначні (білогвардієць К.Герасименко, член Вищої військової інспекції

РСЧА, секретар Л.Камєнєва [10], міністр УНР І.Мазепа – “це Січ”. Проте

розби­ти на складові і дослідити свої спостереження очевидці махновського

руху не бажали, а можливо і не могли. Спорід­неність явищ здавалась

зрозумілою мало не з першого погля­ду і водночас досить невловимою. До

подібного висновку здебільшого підводила своєрідна духовна атмосфера

махновсь­кого середовища: намагання махновців тримати себе в рамках певної

поведінки, їх стан погоні за радощами життя, їх кос­тюми, ставлення до одягу,

грошей, зброї, алкогольних на­поїв, тощо.

Важливим аргументом на користь “запорозької” теорії є територіальна

спільність історичних явищ. Межі махновсько­го району приблизно співпадають з

кордонами запорозьких Вільностей. Більше того, значна кількість сіл, що стали

осе­редками руху (“бандитськими гніздами” з згідно теорії Р. Ейдемана, були

засновані в кінці XVIII ст. безпосередньо запорожцями, або Азовським

козацьким військом в середині XIX ст. На початок XX ст. в них ще збереглись

елементи козацького адміністративного поділу (сотні), традиції

самовря­дування і деякі побутові звичаї. Наприклад, поряд з офіційним

прізвищем людини існували народні прізвиська. Значна кількість учасників

“махновщини” складалась з безпосередніх нащадків запорожців.

Обидва історичні явища являючи собою масштабні соціальні рухи, знайшли своє

організаційне втілення у військово-адміністративних системах. Увійшовши в

силу, ці політичні утво­рення висунули претензії на виконання провідних ролей

політичного життя України і на впорядкування її соціально-економічного і

політичного устрою за виробленими всередині них зразками. Одночасно з цим ці

організації високо цінували ідею власної окремішності в межах України. РПАУ,

наприк­лад, вбачала своє майбутнє в становищі незалежного федера­тивного

члена “Української республіки”.

Військо Запорозьке як окрема форма реалізації народного суверенітету пішло

шляхом бюрократизації своєї організації створивши проміжний стан суспільства,

який намагалась відтворити і політична програма махновців. Функції

суспільного регулювання були покладені на місцеві органи самовря­дування, що

спиралися на загально-демократичні принципи, На теренах обох політичних

утворень були розповсюджені різно­манітні фінансові системи, а судочинство

будувалось на прак­тиці звичаєвого та договірного права.

Схожа і сутність ідеології політичних явищ. Новітній дос­лідник запорозької

культури визначає її ідеологію як “релігію волі”. Якщо відсторонитись від

анархічних закликів мах­новських декларацій, в політичному сенсі махновський

рух, його політична система, це романтична спроба замінити су­часні суспільні

відносини на ідеалізовані народною уявою за­позичення з козацьких часів, які

б дозволили народу знайти братерську рівність і особисту волю. Анархізм був

лише сучас­ною XX ст. формою, в яку вилились подібні умонастрої. Його

доктрина з посиланнями на наукові методи обіцяла шлях їх реального

запровадження і приховувала їх утопізм.

Найповніше запорозькі традиції відобразилися у військовій організації та

побуті. Ідентичним був принцип комплектуван­ня війська - територіальний, з

переважно добровільним ха­рактером вступу. Командний склад був виборним,

невіддільним від рядової маси, мав якнайширші внутрішні повноваження, що

поєднувались з можливістю його заміни згідно рішення загальної ради бійців,

що визнавалась головним керівним ор­ганом. Обидва війська існували переважно

за. рахунок самопо­стачання. Військові трофеї збиралися у спільну власність з

подальшим пайовим розподілом. Обома військами була витво­рена самобутня

військова тактика, що базувалась на застосу­ванні маневру непрямих дій,

посиленій розвідці та застосуванні військових хитрощів як тактичного чинника.

Рухи спирались в своєму існуванні на енергію низових верств українського

селянства, до яких приєднувалися найбільш мобільні та радикально настроєні

члени інших соціальних груп. Вступ до військової організації розцінювався як

своєрід­ний початок нового життя, коли багаж минулого підлягав за­буттю.

Впадає в око також яскраво виражений інтернаціоналістичний характер обох

історичних явищ. Вель­ми схожими є і психологічні типи запорожця та махновця.

Аргументи противників запорозьких традицій зводяться до того, що порівнювані

явища несхожі за своєю формою в по­вніших їх об'ємах, фактично приписуючи

своїм опонентам думку про махновщину, як про пряме відродження запорозького

козацтва, думку, яку серьозно дослідники ніколи не відстоювали. Махновці –

механічне продовження запорозького козацтва. Подібне трактування подій є

безпосереднім проявом модернізму. Махновський рух – однокореневе з козацтвом

явище, яке закладало у вирішення постаючих перед ним суспільних завдань одні

й ті ж принципи, вироблені на єдиній основі національної ментальності. Той

факт, що на теренах одного й того ж географічного регіону, населеному одним і

тим же етносом у різні історичні епохи виникають масштабні народні рухи, які

мають виразні риси спорідненості і одночасно спосте­рігається відсутність

цієї подібності десь інде, говорить не про випадковість, а про саму звичайну

історичну спадковість цих явищ.

Дослідники не звертали належної уваги на той факт, що махновці вважали

“білих” і “червоних” чужинцями. Гасла інтернаціоналізму спонукали махновців

чутливо реагувати не на сам факт російської присутності, а на спроби тиску з

її боку. О.Беркман, американський, анархіст, відвідавши Гуляйполе в листопаді

1920 р., описував ці настрої: “Для України є лише одне сьогодення - Росія,

хоча традиції й культура Украї­ни перевершують північні. Вони не любили

російського і пост­ійного переважання Москви. Прийшлі чиновники, незнайомі з

умовами і психологією країни, часто навіть ігноруючи її мову, зробили

московські погляди чужими для населення, навіть для тих, хто найбільш дружньо

був розташований: до них”.

Те, що за своїм характером і національним складом РКП(б) та Червона Армія

були безумовно російськими, завжди привер­тало увагу махновської преси. І

коли в травні 1919 р. “Путь к свободе” говорив про більшовиків, як про тих,

що прийшли “.., з півночі, прохаючи, щоб Україна прийняла їх по

братерсь­кому", то “Голос махновця” в листопаді 1920 р. різко змінював

інтонації, “Комуністи винні (в розрусі - В.Ч.)..вони вдвічі винні, як захожі,

чужі українському народові, як люди, що прийшли з Великоросїї”. Це були

прояви постійно при­сутніх в махновському середовищі настроїв.

Було б невірним говорити, що махновцям взагалі вдалося уникнути проявів

національної ворожнечі, особливо враховую­чи невисокий культурний рівень

рядових повстанців, але на фоні “всеукраїнського погрому” “вільний район”

являв собою досить спокійну місцевість. Своєрідним критерієм у оцінці

проголошеної махновцями політики інтернаціоналізму є став­лення махновців до

антисемітизму. На відміну від інших ук­раїнських повстанців 1917-1921 рр.,

махновці створили у складі власної армії національні єврейські формування. В

їх середо­вищі проводили роботу ряд культурних та політичних діячів

єврейського походження. Проводилась політика жорсто­кого придушення проявів

антисемітизму. Періодичні його спа­лахи придушувалися, що дозволило до весни

1919 р. стабілізувати положення. Випадок погрому в колонії Гіркій потяг за

собою ретельне розслідування і розстріл винних. Завдяки послідовності дій

командуванню РПАУ/м/ вдалося не допустити переходу антисемітських настроїв у

погромну форму.

Державний та проанархічний українські національні рухи, розвиваючись

паралельно, з початку свого існування перебува­ли в стані відкритої чи

прихованої конфронтації. вбачаючи один в одному насамперед ідеологічних

конкурентів у оволодінні українськими масами. Проте національні сили не впали

в соціальний догматизм, що уможливило пошук взаємопорозуміння. Перебіг подій

цього процесу був одним з ключових мо­ментів новітньої української історії,

коли вона могла змінити свій хід.

На конкретний випадок союзу з УНР у вересні 1919 р. вплинули настрої,

викликані наслідками процесу пробудження національної самосвідомості, котрий

поступово охоплював мах­новські маси. Використання ідеологічною верхівкою

російської мови і політична конфронтація з УНР деяким чином гальмували

Страницы: 1, 2, 3



Реклама
В соцсетях
бесплатно скачать рефераты бесплатно скачать рефераты бесплатно скачать рефераты бесплатно скачать рефераты бесплатно скачать рефераты бесплатно скачать рефераты бесплатно скачать рефераты